Кримська преса періоду першої російської революції – маловивчена частина вітчизняної журналістики. Виняток становлять лише праця О. С. Хоменка [24], що містить бібліографічний покажчик кримської періодики 1838–1916 рр. і скорочений нарис розвитку дореволюційної кримської преси загалом, деякі власні публікації [27], присвячені певним етнічним виданням зазначеного періоду, а також низка досліджень видавничої діяльності І. Гаспринського (А. Кримського [20], В. Ганкевича [2], С. Червоної [25], І. Керімова [17], Л. Климовича [19], С. Гафарова [3]) і крим-ськотатарських видань в цілому (І. Керімова [18], Г. Юксель [26]), де період 1905–1907 рр. не був виокремлений. Зрозуміло, що при вивченні етнічної преси історичний чинник революції 1905 р. залишається вкрай важливим, бо саме політичні події того часу прискорили вирішення національного питання в Криму. Таким чином, визвольний рух етносів Криму зі стихійного, пасивного протесту перетворився в усвідомлену, політично цілеспрямовану, активну боротьбу. При цьому революційний протест на півострові пролунав значно "тихіше", ніж у багатьох інших регіонах імперії: позначилася нечисленність самого революційного класу (пролетаріату) і традиційна законослухняність кримськотатарського населення.

Тому науковий розгляд кримськотатар-ських періодичних видань, що з'явилися за часів першої російської революції або існували раніше (скажімо, "Терджиман" за редакцією І. Гаспринського), їхньої основної спрямованості і ставлення до революційних подій зберігає свою наукову новизну й актуальність. Метою цієї статті є визначення чинників зростання національної самосвідомості, збільшення кількості та поліпшення якості нової преси Криму в 1905–1907 рр., а безпосереднім завданням виступає аналіз кримськотатар-ських видань, визначення їх суспільно-політичного значення у подіях першої російської революції.

Царський Маніфест 17 жовтня 1905 р. скасував цензуру, що тривалий час лишалася нездоланною перешкодою для друкованого слова недержавних народів Російської імперії. Здобуття громадянських прав і свобод, зростання національної самосвідомості стали причиною створення на території Криму цілої низки етнічних видань, на сторінках яких пригноблені колись народи змогли заявити про себе. У Бахчисараї І. Гаспринський почав випуск газети кримськотатарською мовою "Міллет" ("Народ"), журналів "Алем-і-нісван" ("Жіночий світ") і "Ха-ха-ха", у Карасубазарі (Білогірську) Р. Медієв видавав кримськотатарську газету "Ватан хадімі" ("Працівник Батьківщини"), у Сімферополі В. Спіро – журнал "Молот" (орган "Поалей-Ціон"), у Ялті А. Я. Гофшнейдер-Левентон – часопис "Молода Іудея".

За підрахунками О. С. Хоменка, якщо до 1905 р. у Таврійської губернії було дозволено і виходило в різний час трохи більше 50 видань, то тільки за два наступні роки з'явилося 52 нові видання [24, 23]. Такий кількісний показник пояснюється: 1) потребою в інформації; 2) недовговічністю щойно відкритих видань; 3) потребою в національній самоідентифікації. Перша російська революція спричинила якісний стрибок у розвитку преси етносів Криму: збільшилася кількість як національних видань, так і представлених у них етносів півострова, вільнішим став зміст періодики, ширшим – охоплення аудиторії, більш відвертими і наполегливими – політичні вимоги.

На даному етапі національно-визвольного руху кримських татар, як зазначає В. Возгрін, відбулося майже повне ігнорування ними революції 1905 р. Це ігнорування, варто уточнити, торкнулося тільки революційної вседозволеності, тих особливостей "жорстокого і нещадного російського бунту". При цьому неможливо було не помітити посилення не тільки серед інтелігенції, а й у верхніх шарах народу мусульманського просвітительського руху, що наполягав на створенні державних умов для прилучення кримських татар до цивілізації і, таким чином, звільнення їх від національного і соціально-політичного гніту. На думку А. Кричинського, "шлях до національного відродження народу, обраний мусульманською інтелігенцією, був найдовшим, але водночас найбільш дійовим" [21, 3].

Першим кримськотатарським виданням, яке відгукнулося на революційні зміни, став "Терджиман" І. Гаспринського, бо саме він понад 20 років залишався єдиним тюркомовним виданням Російської імперії. Редакція зазначала: "Знаменно. Маніфест про свободу був зустрінутий мусульманами з великою радістю і з цілковитою гідністю та витримкою. У Криму, на Кавказі, у Казані мусульмани стояли під державним прапором, ухиляючись як від червоного прапора, так і від чорносотенних неподобств. Слава Богові, ніде у дні радості й волі наша тюркська рука ні кров'ю, ні чужим майном не була заплямована. Мусульмани Казані, Бахчисараю, Ялти були готові до захисту учнів і євреїв від диких побиттів і грабежу. У Сімферополі багато євреїв знайшли притулок і охорону в домівках мусульман" [17, 136].

Результатом революційних вільностей стало скасування цензури. Примітно, що цензор "Терджимана" – відомий караїмський просвітянин, педагог і літератор Ілля Ілліч Казас – за весь час свого співробітництва в газеті не вилучив жодного слова. Звертаючись до І. І. Казаса в 1905 р., після Маніфесту, І. Гаспринський писав: "Дорогий Ілля Ілліч, з цього номера "Терджиман" буде виходити без попередньої цензури. Прощаючись з вами, я не можу не згадати, як 23 роки тому, коли в Криму не знайшлося знаючого цензора, ви взяли на себе цю важку задачу і тим самим дали можливість розвитку моїй газеті. Не можу не відзначити і того, що, незважаючи на злий наклеп і плітки різного роду русифікаторів, ви за 23 роки жодного разу не умочили свою ручку в червоне чорнило. Дорогий Ілля Ілліч, зараз, коли кожна пишуча людина намагається забути слово "цензор", я вам не тільки від свого імені, але й від усіх читачів мусульманського товариства хочу висловити свою вдячність. Хочу, щоб ви від душі прийняли цю вдячність і жили щасливо ще багато років. Ісмаїл Гаспринський" (1905. – № 101).

Крім того, з 9 грудня 1905 р., після десятилітніх спроб, Гаспринський, нарешті, мав можливість відмовитися від повного дублювання тексту своєї газети російською мовою й обмежитися лише скороченим "Російським відділом". "Відтепер ми будемо подавати в нашій газеті не застарілі відомості,.. а більш цікаві звістки про життя і діяльність нашого Сходу", – наголошував "Терджиман" (1905. – 9 груд.).

Першим виданням І. Гаспринського, що з'явилося в результаті подарованої революцією свободи слова, став журнал для жінок-мусульманок "Alem-i-nisvan" ("Алем-і-нісван" /"Жіночий світ"). 21 жовтня 1905 р. "Терджиман" повідомив: "Найвищий маніфест 17 жовтня відкриває нову, блискучу епоху в історії і житті іншої Русі. Відтепер вільні, правоздатні російські громадяни легко і швидко підуть шляхом інтенсивного розвитку. Щоб відзначити цей великий, променистий день посильною славою, повідомляємо нашим дорогим читачам, що в славу і пам'ять його ми, якщо що-небудь не перешкодить, приступимо до видання спеціального щотижневого журналу спеціально для мусульманок, за назвою "Жіночий світ", почавши тим самим висвітлення цього нашого світу загальнолюдськими і корисними знаннями" (1905. – № 85).

3 листопада 1905 р. І. Гаспринському дозволено видання журналу за такою програмою: 1) урядові розпорядження і закони, що стосуються прав, обов'язків, праці й освіти жінки; 2) практичні відомості щодо господарства, хатньої і дитячої гігієни, виховання; 3) хатня праця: рукоділля, ткання, килимове виробництво і шовківництво, з пояснювальними малюнками і кресленнями; 4) жіноче життя і діяльність у різних народів, біографії знаменитих жінок з портретами і пояснювальними малюнками; 5) відомості з елементарних знань, оповідання, повісті, нариси, подорожі, вірші, листи і запитання читачок, відповіді редакції; 6) суміш: відкриття, винаходи і наукові повісті; 7) оголошення [4]. Редактором-видавцем заявлений І. Гаспринський, завідувачкою редакції і контори – його дочка Шефіка-Султан Гаспринська.

"Алем-і-нісван" став першим у всьому тюркському і мусульманському світі виданням для жінок, яке мало читачів не тільки в Криму, а й у Єгипті, Туркестані, Індії, Японії. Матеріали журналу використовували і спеціалізовані орієнталістські видання Європи, наприклад, французький журнал "Revue de Monde musulman".

На жаль, "Алем-і-нісван" виходив нерегулярно: за даними С. Гафарова [3], у 1906 р. – чотири рази, у 1910 – з перервами (№ 28–53), у 1911 – так само з перервами (№ 3–52); врешті з окремого видання перетворився на додаток до "Терджимана". Проте важко переоцінити роль цього журналу як у процесі емансипації мусульманських жінок, так і в історії кримськотатарської журналістики; згодом не раз виникали ідеї про створення національного жіночого друкованого органу, але вони не були здійснені.

Наступною перемогою І. Гаспринського стало відкриття ним "критико-сатиричного щотижневого листка" "Ha-ha-ha" ("Ха-ха-ха"). "Маючи на увазі, – писав він 13 (26) січня 1906 р. Таврійському губернаторові в заяві на одержання свідоцтва про видання, – що доброзичлива критика і необразливий, чесний сміх можуть мати виховне значення, навіть серед малокультурних шарів населення, я вирішив видавати під моїм редакторством і відповідальністю критично-сатиричний тижневий листок із назвою "Ха-ха-ха" татарською мовою за такою програмою: 1) критично-сатиричні нариси мусульманського життя в прозі і віршах; 2) анекдоти всіх народів і часів; 3) фейлетонний огляд суспільного і соціального життя, головним чином мусульманського; 4) карикатури оригінальні з побуту мусульман і карикатури із сатиричних журналів різних народів; 5) оголошення" [10].

Так само, як предтечею журналу "Алем-і-нісван", можна вважати матеріали про "жіноче питання" у "Терджимані", оригінальні й досі смішні анекдоти останнього стали попередниками майбутнього додатка "Ха-ха-ха". Однак, усупереч очікуванням редактора, сатиричний листок не став популярним ані в Криму, ані за його межами. Академік А. Кримський зазначав, що, створений за прикладом російських політично-сатиричних тижневиків, "Ха-ха-ха" з художньої точки зору не можна порівнювати з бакинським "Моллі Насреддину" [20, 31]. Проте цей досвід І. Гаспринського не можна вважати невдалим: він цікавий як перша спроба заснування кримськотатарського сатиричного журналу, що виявилася корисною для наступних поколінь журналістів. Так, слід зазначити вплив сатиричних нарисів, анекдотів, фейлетонів і карикатур цього видання на кримськотатарські журнали 20-х рр., як-от: "Tіrnavu " ("Граблі") і "К zaydіn" ("Блага звістка").

І. Гаспринський 5 (18) вересня 1906 р. знову звернувся до Таврійського губернатора з проханням про відкриття нового видання – газети кримськотатарською мовою "Міллет" ("Народ"). Наголошуючи, що 24-річне видання "Терджимана" створило для нього "цілком визначене і міцне становище" серед тих мусульман, що читають, яке не змогла похитнути поява протягом останніх дев'яти місяців 20 нових тюркських видань у різних областях Росії, він водночас визнав, що "не пристосована до побуту, розуміння мусульман проповідь нових видань вносить небажаний сумбур у поняття населення". Перебороти крайнощі – "схоластичні доктрини одних, утопічні захоплення інших" – мало "серйозне і витримане читання", яке подавала нова тижнева "здешевлена" (передплатна ціна – 2 крб. на рік, 1 крб. на півроку) народна газета [8]. Через 15 днів І. Гаспринському було видано свідоцтво на право видання газети "Міллет", в якій мало знайтися місце для оглядів поточного іноземного і вітчизняного життя і політики; керівних статей із політичних, економічних, педагогічних і загальнокультурних питань; телеграм агентів і власних кореспондентів; оглядів татарської преси, літературних і критичних заміток; повістей, оповідань, хроніки і суміші; малюнків і креслень до тексту; оголошень. Національно-релігійну спрямованість видання відбило оформлення його логотипа, де присутні зірка і півмісяць (символи ісламу), перша буква назви "m" виконана у вигляді чалми, а подвоєна "ll" нагадувала шпилі мінаретів [16].

У жовтні 1906 р. вийшов експериментальний 6-сторінковий номер газети, яка мала стати друкованим органом мусульманської фракції у Державній думі й пропагувати дружбу та взаєморозуміння між Росією і Туреччиною. Однак шляхетні соціально-політичні цілі видання не змогли забезпечити йому належного місця на перенасиченому ринку тюркомовної преси [23]: подальших випусків "Міллет" не було.

Конкуренція тюркських газет у 1906 р. дала себе знати й у Криму, коли в Карасубазарі (Білогірську) Р. Медієв почав видання більш радикальної за своєю позицією, ніж "Терджиман", газети "Vatan hadimi" ("Ватан хадімі" / "Працівник Батьківщини") [13]. Ця газета стала органом нової течії в кримськотатар-ському національно-визвольному русі, що виступала за революційно-демократичну коаліцію з трудящими Росії. На чолі цієї течії став редактор газети "Ватан хадімі" Р. Медієв, палкими прихильниками якого були вчителі, переважно викладачі російської мови, які здобули освіту в Росії [1, 365]. Як депутат ІІ Думи, Р. Медієв вимагав повернення татар-ському джаматові вакуфних земель і скасування дискримінаційних законів про інородців [11].

Ще в 1903 р., коли "Терджиман" відзначав своє 20-ліття, Р. Медієв повідомляв у закавказькій газеті "Каспій", що, незважаючи на незаперечні заслуги багаторічної діяльності "Терджимана", чимало читачів закидали йому претензії щодо малого формату і періодичності (раз на тиждень). Найбільш вдалим у газеті Р. Медієв вважав "Мізан" ("Терези") – аналітичний відділ, що висвітлював позитивні й негативні моменти мусульманського життя. Найбільше сподобалася редакторові замітка про те, як астраханський мулла не впустив у мечеть двох гімназистів-мусульман у формених кашкетах [22]. Саме цей радикально-критичний напрям обрав він для свого майбутнього видання.

Кримський вельможа духовного звання Сеїд-Амет-Челебі Мурат Ефенді 10 (23) січня 1906 р. звернувся до Таврійського губернатора з заявою про видання чотири рази на тиждень газети "Ватан хадімі" за такою програмою: 1) урядові повідомлення; 2) статті, при-свячені місцевому і загальнодержавному питанням життя Росії; 3) новини і чутки з російського й іноземного життя; 4) місцева хроніка; 5) кореспонденції; 6) довідковий відділ; 7) оголошення. На посаду відповідального редактора запропоновано завідувача татарського міністерського училища у передмісті м. Перекопа (Вірменському Базарі) Р. Медієва [5, арк. 1]. Річна передплатна ціна на видання становила 5 крб. 50 коп. Газета друкувалася в карасубазарській друкарні З. О. Рогана. Свідоцтво на право видання "Ватан хадімі" було оформлено 7 (20) березня 1906 р. Виходові газети передувало тривале бюрократичне листування. Імовірно, сумнів губернатора викликав вік запропонованого на посаду редактора, після чого Р. Медієв звернувся з відповідною заявою про те, що встановлений "Законом про друк" вік редактора (25 років) досягнутий ним 4 лютого 1906 р. [5, арк. 2].

Перешкодою для відкриття видання стало й призначення цензора. Запропонована губернатором на цю посаду кандидатура Голови Сімферопольської повітової управи Мустафи Мурзи Кипчакського відхилена видавцем, який виступив із клопотанням про призначення цензором кого-небудь із місцевих жителів для зручності зв'язку з редакцією й, у свою чергу, запропонував на посаду завідувача Карасубазарського татарського міністерського училища Ісмаїла Мурзу Арабського [5, арк. 8]. Однак проти цього призначення виступив управитель дирекції народних училищ Таврійської губернії, бо вважав, що виконання кандидатом цензорських обов'язків "пере-шкоджатиме успішному ходові занять у школі" [5, арк. 10]. Після такої відмови видавець запропонував на посаду цензора гласного Карасубазарської міської думи Сеїта Мамута Сеїт-Велієва [5, арк. 13]. Але губернатор відхилив і цю пропозицію, оскільки 23 травня (5 червня) 1906 р. поклав обов'язки цензора на позаштатного чиновника з особливих доручень Адиль-бея Балатукова [5, арк. 19].

Навіть після виходу першого номера газети у травні 1906 р. організаційні перипетії навколо неї не припинилися. Вже 2 (15) червня 1906 р. на ім'я Таврійського губернатора надійшло прохання від карасубазарського міщанина Емір-Аппаза Емір-Усеїн-Оглу про затвердження його на посаді редактора газети. Це прохання було задоволено. Але коли через півроку з подібним проханням до губернатора звернувся редактор видання Решид Медієв, то йому було відмовлено з досить складним мотивуванням: "Унаслідок чого пропоную Вам (сімферопольському справникові. – Н. Я.) оголосити Медієву, з поверненням продажного акта і свідоцтва, що дозвіл на випуск у світ газети за назвою "Ватан хадімі" може бути виданий лише в тому випадку, якщо дійсний видавець цієї газети подасть заяву про те, що він відмовляється від подальшого випуску у світ цього видання, а він, Медієв, запитає дозвіл на випуск газети порядком, за-значеним у тимчасових правилах про періодичний друк" [5, арк. 53].

За тоном документа помітно, що газета не викликала симпатій у губернського начальства: багатьма дослідниками вона визнана найрадикальнішою і найгострішою в усьому тюркському світі до 1917 р. [12]. Р. Медієв під час свого керівництва виданням був депутатом ІІ Державної думи, де самовіддано відстоював інтереси свого народу (у першу чергу, земельні). Гасло багатомільйонної Росії "Земля і воля" потрапило і на сторінки "Працівника Батьківщини" [15], бо на початку ХХ ст. кримські татари виявилися позбавленими майже всіх своїх споконвічних земель [14].

У газеті публікували свої матеріали Усеїн Балич, Усеїн Тохтаргази, Ягъя Наджи Байбуртли, Асан Чергеєв, Осман Мурасов, Мустафа Куртієв, брати Велі й Омер Ібраїмови. Одним із найактивніших співробітників був відомий кримськотатарський журналіст, письменник, суспільний діяч А. С. Айвазов, який так уявляв завдання газети: "З того часу, як чорна хмара опустилася на нашу святу Батьківщину, ми стали схожими на корабель без керма і капітана, коли смертельні хвилі постійно загрожували поглинути корабель, а пасажири, які перебували на ньому, не мали ніякої надії на життя. При всякому хитанні й коливанні виникала загроза, що корабель розіб'ється вщент об скелі або зануриться у водну безодню і кане в небуття. І ніхто навколо не чув надривних голосів про допомогу, тому що не було вух, які могли б чути, і не було сердець, які могли б співчувати нашому болеві... У нашій газеті ми маємо намір говорити про порятунок нації. Наша мета говорити про те, чого більше за все бояться наші вороги. Говорити правду! Ми не будемо пожежу називати ілюмінацією, лихо – щастям, ворону – солов'єм, а руїни – садом. Ми будемо робити усе в ім'я порятунку і розвитку нації. З нами милість Усевишнього!" [18, 127]. Гаслом "Ватан хадімі" стали слова хадіса: "Хубб-уль-Ватан мін-ель-іман" ("Любов до Батьківщини – від віри").

З 1907 р. газета виходила двічі на тиждень. На жаль, сьогодні неможливо встановити точну кількість номерів і дату виходу останнього номера: ще в час існування "Ватан хадімі" Головне управління у справах друку повідомляло Таврійському губернаторові, що номери газети надходять у Петербург із пропусками і запізненням. Після закриття газета вилучена з бібліотек, а А. С. Айвазов висланий із Криму. Однак скласти уявлення про часопис можна за тими кількома випусками, що збереглися в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі й у Державному архіві Автономної Республіки Крим. У довідці, яку Таврійський віце-губернатор надав Головному управлінню у справах друку, зазначено, що газету татарською мовою "Ватан хадімі", яка видавалася в Карасубазарі, "припинено випуском з 1 липня 1908 р." [9]. Незважаючи на незначну кількість передплатників (всього 600 осіб), значення видання у справі кримськотатарського національного відродження важко переоцінити. За словами проф. І. А. Керімова, газета "Ватан хадімі" "прожила недовге життя, але вона встигла порушити й актуалізувати чимало пекучих проблем, які накопичувались у народі десятиліттями" [18, 128].

З огляду на досвід "Терджимана", поряд із випуском кримськотатарської газети, Решид Медієв спробував видавати газету російською мовою "Голос мусульманина" для "ознайомлення російського суспільства з мусульманським питанням у Росії взагалі і крим-ськотатарським питанням зокрема" [6]. Газета повинна була виходити в Карасубазарі двічі на тиждень, а річна передплатна ціна на неї визначалася майбутнім відповідальним редактором у 3 крб. Однак ця ініціатива не мала розвитку.

Підбиваючи підсумки щодо становлення кримської етнічної преси у 1905–1906 рр., зазначимо, що свобода національних видань цього часу залишалася досить відносною. Це доводять створені владою численні перешкоди у виданні газети "Ватан хадімі", які врешті-решт призвели до її закриття, а також вилучення цієї газети з бібліотек. Із початком у 1908 р. столипінської реакції настав кінець і тим нечисленним сміливим крокам, здійсненим у попередні роки. Діалог різних етнічних видань змінився монологом єдиної газети – "Терджиман", видавець якої І. Гаспринський упродовж чверті століття вчився шукати компроміси й виживати в умовах політичного й ідеологічного нагляду.